До Чорнобильського сумного ювілею: 25 років з дня аварії

"Звичайний Чорнобиль" – розмови 25 років згодом

Документальний фільм режисера Артура Гураля "Звичайний Чорнобиль", який демонструвався в Будинку кіно, а також має телевізійну аудиторію на ТРК "Ера" та на більшості регіональних каналів, мав в основі власне непогану ідею, запропоновану сценарістом Хемом Салганіком, старим фронтовиком: поєднати сторінки чорнобильського щоденника з хронікою часів Другої Світової війни, коли радянські війська спочатку були змушені відступати, залишаючи гітлеровцям численні міста та села. Але, на жаль, ця ідея була не до кінця ідеологічно опрацьована і сталося так, що хронікальний відеоряд про війну йшов якось паралельно поруч з інтерв ю зі свідками чорнобильської трагедії. В цих фронтових хроніках лунали спогади сценаріста, його сприйняття війни ще зовсім молодою людиною – воєнним кореспондентом, відчувався страх зустрітися з ворогом один-на-один, проте, як слушно зауважив сам автор: "той ворог був бачений в обличчя, а от загроза радіаційної небезпеки – це було для людей ще зовсім нечуване – цього ворога побачити неможливо, лише відчути наслідки..."

Про Чорнобиль зараз можна говорити в трагедійному контексті, як це зібрано у вигляді сумних документальних морнологів в книжці Світлани Алексієвич "Чорнобиль: хроніка майбутнього", або є також особистості, які кажуть про нові культурні горизонти, які відкрилися після катастрофи – про це ведеться в дослідженні Тамари Гундорової "Післячорнобильська бібліотека. Українській літературний постмодерн": "Післячорнобильська бібліотека розгортається як ряд креолізованих, поліфонічних, іронічних і самоіронічних текстів... Чорнобиль стає не ли ше соціо-техно-екологічною катастрофою, але символічною культурною подією, апокаліптичним текстом, ковчегом, музеєм, бібліотекою, списком, словником." В цьому ж сенсі працюють і художники з групи "Стронцій-90", яку очолює митець Валерій Голейко. Один з цих художників – Олексій Бреус працював інженером на ЧАЕС саме в ті жахливі дні – працював 26 квітня у свою зміну та ще декілька днів, допомагав евакуюватися мешканцям Прип яті. У той час він вів щоденник, звертаючись до якого сьогодні, можна лише дивуватися байдужості тих керівників, хто змушував людей працювати в цьому пеклі: "26.04.1986. 7.25 ранку: Прийняв таблетку йодистого калію (самостійне рішення – таблетку запропонував охоронець на КПП-2, дякую йому! Пройшов на промплощадку АЕС, дістався до АБК-2, піднявся на другий поверх санпропускника. По дорозі отримав від керівника зміни турбіного цеху В.Г. Усенка команду йти на своє робоче місце – тобто на щит керування четвертим блоком." Є також і люди, які сумлінно досліджують наслідки Чорнобильської катастрофи – їздять з експедиціями, вивчають наскільки оновлюється флора і фауна в зоні. Є самосели – на жаль, життя в 30-кілометровій зоні не поліпшує їх здоров я, скоріше навпаки, проте ці люди кажуть, що нікуди не хочуть йти з рідного обійстя. А ще є й дуже "винахидливі" бізнесмени, які нібито влаштовують "екстремальні туристичні поїздки в "зону".

Фільм "Звичайний Чорнобиль" побудований за найрозповсюдженішим принципом документального кіно "голови, які говорять", але за таким же принципом було побудовано і "Фаренгейт 9\11" Майкла Мура, який отримав перемогу на Канському  кінофестивалі декілька років тому. І цей принцип доречний в цьому фільмі: робота по збору інтерв ю була проведена колосальна – серед героїв фільма – колишній останній генсек СРСР Михайло Горбачов і пані Валентина Шевченко, яка займала у ті часи одну з найвищих посад в уряді УРСР, лікарі, вчені, дослідники, навіть хронікальні кадри про останній виступ академіка Лєгасова є, і розмова з покійним Коваленко у лікарні, якого засудили на 10 років відбування строку на хімічній промисловості тільки тому, що на його долю випало бути керівником чергової команди в ту рокову ніч з 25 на 26 квітня. Просто тоді треба було владі знайти винного в цьому. Але хіба ж могли щось зробити люди проти атомної стихії? Вони і так, здається робили все можливе і неможливе – своїм життям молоді пожежники і солдати рятували життя майбутніх поколінь. І саме в цьому можна провести паралель з тими методами, які застосовулися радянською владою у часи війни – людей клали штабелями, бо людей, здається, завжди в нас багато, проте, ніхто, чомусь не зауважує у такі моменти, що саме люди і є головним багатством держави, а потім уже усіляки ресурси та гроші. Люди – то є головний капітал нації, але в нашіх широтах їх чомусь мало цінують і згадують про народ лише, коли треба рятувати державу.

Микола Рижков у фільмі говорить про те, що "в ті важкі дні після катастрофи жодна західна країна не дала і копійки на закупку роботів та іншого необхідного технічного обладнання, але всі хаяли і звинувачували нас в тому, що сталося, не допоміг тоді ніхто..."

Тож можна зауважити, що фільм "Звичайний Чорнобиль" зроблено вчасно – звісно, можна критикувати, що він є дещо перевантаженим кількістю розмов, але всі ті розмови – по справі. Після перегляду одна людина з учасників тих тривожних подій сказала, що "бачите, скільки весь час брешуть про Чорнобиль, треба ще 20 років чекати, поки ми дізнаємося, що там сталося на самому разі і чому так сталося". А чи дізнаємося? Головне здається, навіть не дізнаватися – головне пам ятати уроки Чорнобиля все життя, щоб більше такого ніколи не ставалося ніде в світі.

Анна ЛОБАНОВСЬКА